Проблематика прав людини, типові проблеми і основні тенденції в АР Крим. Роль цивільних приймалень у захисті прав людини і грома
Права людини? Це те, що мені гарантовано статусом «житель планети Земля», міжнародним правом та моєю державою. Це те, що я можу захищати, на що можу претендувати, і найменше і водночас найбільше з благ, якими я можу користуватися у суспільстві.
Чи не найбільшою проблемою нашого громадянства, зокрема кримського, є те, що наврядче хоча б його половина точно знає, які вона має права, як ними користуватись, які є механізми для їх захисту, та й загалом по більшості проявляє майже абсолютну байдужість до їх існування. Хто винен? Історія, влада, економіка? Чи не найперше – ми самі. Хіба хтось забороняє читати, цікавитись, знаходити, думати? Але апатично плисти за течією, ясно – куди зручніше: «якось-то воно буде…». Така позиція є аж надто зручним інструментом у руках професійних політичних піар-мейкерів. Куди легше закинути якусь «липову», надуману проблему в аудиторію, яка сама тільки й чекає, аби проковтнути подібну наживку. Звичайно, питання умов проживання в еліт-камерах українських тюрем є значно важливішим за байдужість у лікарні через дорогу, у якій непритомній людині з ДТП не надають першу допомогу допоки не з’явиться гарантія відшкодування вартості цієї допомоги!
Завдяки специфічності нашого регіону, Крим став значним відсотком електорату, яким легко маніпулювати, і який варто мати у кішені. Населення дійсно вважає, що ми маємо реально загрозливу проблему взаємовідносин кримських татар з українцями та росіянами, хоча майже ніхто особисто не стикався з такою загрозою. Ми дійсно вважаємо, що якщо поїхати до Львову, то там не продадуть і скибки хліба, якщо розмовлятимеш не «на западенскам», хоча майже ніхто з тих, хто «повернувся з тих країв» подібного не розповідав.
Як на мене, куди більше викликає обурення те, що у гонитві за «демократією для галочки» наша система дійшла майже до маразму. У спробах «захистити» різні суспільні групи і верстви населення, забуто про те, що існують ще й люди, які не відносяться ні до пенсіонерів, ні до інвалідів, ні ще до або-кого: так, у закладі з попереднього продажу залізничних квитків, є близько 8 кас, дві з яких-міжнародні, ще в одній-повертають квитки, в іншій-оформлюють колективні заяви, в другій – інтернет-замовлення, в шостій – обслуговують інвалідів, яких бозна звідки і справді стоїть ціла вервечка, в сьомій – довідкове бюро, у восьмій – старший касир, у результаті, купуєш білет завдяки щасливому збігу обставин, бо інваліди, кудись дивом позникали, і ти опинився як раз першим у черзі, витримавши 30 хвилин технологічної перерви. Така сама ситуація на пошті, де просто неможливо купити конверта, бо придбати його можна у касах з №5 по №7, з яких працює тільки № 6, останній чоловік з черги якої передає слова касира, щоб за ним не займали…поодинокі і не найжахливіші приклади, які можна знайти скрізь. Але то таке…
Однією з головних причин з яких порушуються наші права – це те, що ми нічого не робимо для їх захисту, не прагнемо знати, як їх захистити, а часто, навіть не підозрюємо, що їх порушено; і не довіряємо самим собі і тим, хто поряд. Цивільні приймальні. Чи можуть вони щось змінити? Так. Але це є дуже важка справа – навчити людей довіряти, особливо чомусь новому, навчити не боятись відстоювати себе. Якими би правильними і шляхетно-результато-орієнтованими би не були цивільні приймальні, із найкращими спеціалістами і умовами допомоги, важко зробити так, щоб ті, кому вони потрібні, звикли, що хтось на їхньому боці. Але час покаже. Вдале втілення цивільних приймалень у життя в Криму – це великий крок, який слід зробити, адже це чи не єдине місце справедливості, яке зможе стати доступним пересічному громадянину.
