Права людини в Україні

0
Ваш голос: Немає

Права людини ніколи не були реальним пріоритетом державної політики в Україні, хоча розмови навколо цієї теми активно ведуться протягом всіх років незалежності. Наслідки цих дискусій досить скромні, а ситуація з дотриманням прав людини в Україні продовжує погіршуватися. За даними міжнародних інституцій, наша держава знаходиться в трійці «лідерів» за кількістю порушень відповідних прав серед 47 країн, що підпадають під юрисдикцію Європейського суду з прав людини. Причому, найчастіше нехтуються права на справедливий судовий розгляд та на ефективні засоби правового захисту, власність, право на свободу та особисту недоторканність, а також право на свободу від тортур, нелюдяного й принижуючого гідність поводження і покарання.  

Одну з найсерйозніших загроз правам людини в Україні відіграє відсутність реальної системи справедливого правосуддя. Вітчизняні суди користуються вкрай низьким рівнем авторитету та довіри серед населення, а сам кадровий відбір суддівського корпусу відбувається за непрозорими та незрозумілими критеріями. «Ні для кого не секрет, що в Україні досить великий відсоток людей знаходиться в місцях позбавлення волі за злочини, які вони не вчиняли. Разом з тим, досить часто з-під варти звільняють людей, щодо яких є неспростовні докази вини», - пояснює ситуацію голова Українського юридичного товариства Олег Березюк. В січні 2012 р. Парламентська асамблея Ради Європи в резолюції відносно «Функціонування демократичних інституцій в Україні», також висловила глибоке занепокоєння через відсутність незалежності судової системи та наголосила, що це є основним викликом для системи правосуддя в Україні. 

Цілу низку системних проблем вітчизняного судочинства, що потребують невідкладного рішення, констатує й Європейський суд з прав людини.  Мова йде про невиконання рішень вітчизняних судів (рішення по справі «Юрій Іванов проти України» від 15.10.2010 р.). Утримання особи під вартою без судового рішення або на підставі судового рішення, але з невизначеним терміном (рішення по справі «Харченко проти України» від 10.02.2011 р.). Неналежне вмотивування рішень судів про взяття особи під варту і продовження строків перебування під вартою, застосування адміністративного арешту з метою переслідування особи за певне кримінальне правопорушення (рішення по справі «Балацький проти України» від 3.11.2011 р.). Жодна з цих проблем не є усунутою в повному обсязі. Мало того, в 2012 р. Європейський суд з прав людини констатував, що держава у встановлені строки не виконала рішення по справі «Юрій Іванов проти України», тому суд був змушений повернутися до вирішення тисяч справ, у яких іде мова про ту ж саму проблему – невиконання рішень українських судів.

Надзвичайно важливим та актуальним для України є забезпечення та розвиток реальної свободи слова та вираження думок. З тексту ст. 10, Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод випливає, що під вільним вираженням поглядів розуміється свобода: мати свою думку, отримувати і поширювати інформацію та ідеї. Подібна норма є необхідною запорукою для розбудови демократії, створення плюралістичного суспільства та ефективного державного управлінського апарату.

Світова спільнота констатує суттєве погіршення ситуації з цього питання в Україні за останні кілька років. За даними Міжнародної організації «The Freedom House»,  рівень свободи слова в країні «з’їхав» з 56 до 59 балів, в наслідок чого відбулось посилення державного контролю над мас-медіа, а сама Україна за цим параметром опинилась на «гіркій» 130-й сходинці рейтингу. «Freedom House» в своєму звіті за 2011 р. констатує й загальне погіршення ситуації з політичними та громадянськими свободами в Україні. З групи «вільних демократій» країна перейшла до розряду «частково вільних». За висновком організації в Україні з одного боку відбувається концентрація влади в руках Президента та його родини, з іншого боку, активізується громадянське суспільство.

 «Репортери без кордонів», характеризуючи свободу слова в Україні, відводять нам 116-е місце серед 179 країн світу (між Перу та Камбоджею), хоча такий результат і є певним прогресом у порівнянні з 2010 р. Водночас, за думкою представника цієї міжнародної організації в Україні Оксани Романюк, в 2012 р. відбулося різке погіршення стану свободи слова. За її словами, у жодному з випадків побиття журналістів в цьому році не порушено кримінальної справи за статтею 171. «Якщо говорити про тиск на ЗМІ, то лідирує, напевно, Харків, де місцева влада не доклала жодних зусиль для збереження плюралізму ЗМІ. Тепер там немає місцевих телеканалів, які б подавали точку зору, відмінну від провладної. Славиться утисками свободи слова також Одеса. І, звичайно ж, Київ, який задає тенденції для регіонів. Якщо у Кабінеті Міністрів відгороджуються від журналістів чорними стрічками, то журналістів починають виганяти навіть із засідань місцевої влади", - розповіла в інтерв’ю «Україна молода» пані Романюк.

Окремою проблемою, що набирає все більш загрозливих масштабів, є порушення прав людини з боку правоохоронних органів. Критичний стан справ в цій сфері визнають навіть найвищі посадові особи України. Скажімо, на спеціальному засіданні присвяченому підсумкам роботи органів прокуратури в першому півріччі 2011 р., Генеральний прокурор Віктор Пшонка визнав, що: «Надзвичайно гострою для України є проблема дотримання прав людини у кримінальному судочинстві. Непоодинокі факт катувань і тортур на стадії досудового слідства».

В минулому році МВС України запровадило спеціальний облік порушення прав людини з боку своїх співробітників. За даними цієї офіційної статистики в 2011 р. сталося 14 смертей серед затриманих та заарештованих осіб, 16 фактів самогубств або їх спроб. Втім, виникає логічне запитання, чи відображають ці цифри реальний стан справ? Євген Захаров, співголова Харківської правозахисної групи впевнений, що ні. За даними соціологічних досліджень проведених в рамках спеціального проекту правозахисної організації, оціночна кількість постраждалих від незаконного насильства в міліції в 2010 р. склала більше 790 тис. осіб, а в 2011 р. – вже понад 980 тисяч.  Це означає, що кожні 40 секунд в міліції відбувається акт незаконного насильства проти прав і свобод людини та громадянина!

Характерно, що найбільш брутальні порушення спостерігаються в так званих місцях несвободи.  «Це новий термін, який практично не застосовувався. Ми говорили про місця позбавлення волі, маючи на увазі слідчі ізолятори та колонії», - зазначає радник президента Андрій Портнов. Відомо, що сьогодні як місця несвободи можна класифікувати багато «закладів», де людина не може самостійно прийняти рішення про своє переміщення. Це й дитбудинки, школи-інтернати, психіатричні заклади для осіб похилого віку, дисциплінарні та штрафні батальйони, місця утримання нелегальних мігрантів – тобто установи, підпорядковані не лише органам МВС або пенітенціарній службі, а й іншим відомствам. Загалом, за оцінками правозахисників, в Україні близько 5400 різного роду місць «несвободи».

Змінити динаміку порушення прав людини правоохоронними органами можливо лише спільними зусиллями громадськості, ЗМІ, небайдужих політиків і урядовців. Для цього в першу чергу потрібно запровадити режим «прозорості» та підзвітності органів внутрішніх справ перед суспільством. Робота правоохоронців має бути відкритою для широкого загалу громадськості, а основна відомча статистика, планування роботи міліції, реалізація запланованих заходів та їх результати не повинні бути таємницею. Робота відповідних структур має будуватися на принципах підзвітності суспільству, що передбачає наявність дієвого державного, громадського та відомчого контролю над діями правоохоронців, а також готовність самих органів до відкритих форм взаємодії із суспільством. 

             З сумом можемо констатувати, що в Україні права людини продовжують лишатися ширмою, привабливим фасадом, за яким приховується реальний стан справ. І це при тому, що саме ці права покликані визначати межі діяльності державної влади, водночас, як першість політичних норм та політичної доцільності є підґрунтям для тоталітаризму. Наша країна вже мала сумний досвід ігнорування основоположних прав, за що заплатила надвисоку ціну, - мільйони репресованих, знищених за етнічними і соціальними ознаками, загиблих в наслідок голодоморів, війн та соціальних експериментів.

Коли громадяни закривають очі на порушення прав інших, вони неминуче закладають «бомбовий механізм» під власне майбутнє. Адже права людини це цілісна річ, якщо порушуються одні права, неможливо домогтися виконання інших. Влада, отримавши мовчазну згоду на одне обмеження, має величезну спокусу продовжувати цей ряд. Чиновникам значно зручніше, коли всі громадяни «під ковпаком», кожен звітує про своє життя, сплачує штрафи, та боїться кожної зустрічі з представниками державної управлінської машини. Залякані люди зручні об’єкти управління, якими легко маніпулювати та змушувати до повного підкорення.

Отож, громадянам України завжди необхідно бути готовим відстоювати та боротися за свої права, адже масова практична участь суспільства в боротьбі за утвердження порядку, заснованого на праві, - необхідна умова формування чутливої до прав людини держави. Натомість апатія, безвір'я, аполітичність, так знайомі українському обивателю створюють благодатний ґрунт для свавілля та безкарності.

Максим ВОЛОСЕВИЧ